ПОБАЧИТИ ЛЬВІВ І ЖИТИ!

   lwowДумки носилися в голові як коні, випереджаючи одна одну, породжували хаос і паніку. Три секунди тому я дізнався, шо загубився у днях, а мій потяг на Львів за 4 години відправиться з якоїсь платформи станції Дніпропетровськ. Це був абсолютний шок – не їхати я не можу, поїхати — не готовий. Такі думаки гризли себе на шальках терезів моєї свідомості, коли я кидав у пакети джинси і зубну щітку. Ше ніколи не складав речі так швидко, збираючись так далеко. Хай всьо горить – встигну, подумав я собі і закурив перший за ранок елем, який, як потім виявилося, був єдиним моїм сніданком того четверга. Так починалася ця подорож до міста, яке я покохав з 10-го класу, жодного разу там досі не побувавши. Львів зустрів прохолодним і вологим повітрям, що після 17 годин плацкарту здавалося майже еталоном свіжості і чистоти. Місто почало дивувати одразу і робило це протягом всього мого там перебування. Від вокзальних тунелей до трамвайних квитків, від кодових замків на дверях будинків до обмінників валюти – усе було інакшим, але не було чужим. Львів такий малий і дуже великий. Блізко відач, — далєко дибач –говорила польською пані Тетяна, гід, про готель, де селили нас, туристів з Дніпропетровська, перекладаючи – близько бачиш, та далеко йти. Те саме можна сказати і про все місто вцілому. Ніби все як на долоні, яле тільки почни ходити і не помітиш, як пройдеш 7 км.

(Далі буде) 

ХОЧА Б ОДИН

  даі                                                                           Дві години з даішниками. Сьогодні у день шокового збільшення розмірів штрафів ці дві години я провів, чекаючи, як якийсь шофер півищить швидкість чи спробує пролетіти крізь залізничний переїзд. Марно. Навіть там, де дозволяється гнати 90, машини мчали лиш 70. Ставало зимно і темно, а порушників блін не було) Довелося шукати когось, хто заплатить не за швидкість, а навпаки — за те шо стоїть. Паркується не правильно і заважає тим самим нормальному руху. За такі вибрики зараз платять кварту штуки гривень і то скажу я — багато. Хоча може тепер центр міста не буде схожий на суцільну абстрактну паркувальню…

Шо не сподобалось — це протоколи. Шоб його написать, інспектор витрачає хвилин 30 мінімум. В общєм країна хвора на бюрократію хронічно і мабуть ми ніколи не відійдем від зайвих куп паперового непотрібу…   

НЕ СУДІТЬ

ССУТ Я ненавиджу наші суди. І сьогодні вчергове в тому переконався.

Пошарпані і обдерті всередині вони контрастують із лоском автівок знадвору. Лампочки, шо світять через одну, старі меблі і вибитий на фользі тризуб як верх символьного цинізму над головою Вашачесті.

Дешеві мікрофони, які ловлять чужу правду з брехнею і 23-літня юристка, яка робить вигляд шо точно шось знає, чого інші знати не можуть.

— Суд видаляється до дорадчої кімнати для прийняття рішення — сказала вона і пішла. Вона суд. Вона радиться. Шизофренічна феміда країни ображених ідіотів.

Я не вірю у суд в цій державі. У справедливий суд. 

Огнєм і мєчєм!

вогнемНарешті подивився "Вогнем і мечем" в оригіналі.

Сенкевича читати було важче, ніж переглядати Гофмана.

Красиво, колоритно, масштабно. Якісно.

Думав — як би українські режисери зафільмували цей момент нашої історії. 

І жодних ідей не виникло… Гарних ідей.