НОВИЙ СКРЯБІН

Я, Паштет і Армія.

Тролейбус їхав по ранковому Петрозаводську, і водій відчував себе господарем всього безлюдного і сонного міста. Абсолютно пусті вулиці, ковтали його рогату машину і несли її в невідоме, як несе по трубах какашку, і та поняття не має — де в кінці кінців винирне. Шофер курив першу ранкову сигаретку, від якої чуть не стругнув на ямці на руль , дивився на світ через широкий «телевізор» вікна, і уявляв себе Христофором Колумбом, який пронизає океанські простори в надії відкрити ще одну Америку.Я сидів на холодній сідушці, бо нічия дупа не встигла її до мене розігріти. Тролейбус віз шофера кудась в незнане, а мене, сука, — в воєнкомат.Я завжди знав, що маю везуху на аномальні явища, і попав у число щасливих людей, яких загребли в армію прямо з інституту. Водій так задумався над своїм відповідальним ділом — відкрити для людства новий кавалок суші з незаселеними територіями, що забув зупинитися на зупинці і я прочалапав по холодному мокрому асфальті лишній кілометр. Потім я буду вдячний йому за цей останній кілометр ВОЛІ.Але тепер я плівся по вулиці, таскаючи величезну сумку, напхану всяким непотрібним мотлохом, який поклали мені мама з татком, віддаючи сина напрокат державі на два роки за сім рублів на місяць. Вони боялися більше , ніж я. В Афганістані йшла війна, і ніхто не знав — куди нас повезуть. Мене ж в даний момент гризла тільки проблема холоду. Я ненавиджу холод. Але знаю чувачка, який його любить. Це — Хасан, довбограй, який жив і вчився зі мною на першому курсі універа.Татарин, за національністю, і придурок по гороскопу, він витворяв нелогічні і антиморальні поступки. Повертаючись з блядок — він запізнився в гуртожиток, і заставив двох бомжів, які спали на вокзалі , принести звідкись довжелезну металічну драбину, приставити її до підвіконника на четвертому поверсі і заліз по ній в кімнату,як гієна, яка по гілці дерева лізе хавати коалу,якому , в свою чергу просто впадлу від неї втікати, заставивши мене голого відкрити настіж вікно і повіддирати клейкі смужки, які ми довго і нудно ліпили, щоби на вулицю не втікало тепло.На наступний день бригада пожежників, які знайшли свою пропавшу драбину в кількості восьми чоловік не могла її підняти.Сам Хасан зачудовано дивився на них з вікна нашої кімнати і струшував попіл в склянку з чаєм , у якій , чомусь, плавали мої дві шкарпетки.
Я вперся в ворота воєнкомату і останній раз в джінсах,глянув на світ за своїми плечима. Боже , який він красивий. Ти починаєш доганяти багато елементарних речей тільки в армії. І для того треба туди попасти, щоб цінувати то, на що ми не звертаємо увагу. Наприклад — повагу. З першого дня армії — ти дорівнюєш нулю, і від нього починаєш піднімати свою ціну в очах оточуючих тебе персонажів.
— Прізивнік, бля-на. Ко мнє бєггом марш!- почув я команду , яка була виголошена голосом людини, що попала під гружену бетономішалку.
— Я, што лі?- знизав я плечима і подивився на курдуплика — прапорщика, який був в армії довше, ніж існувала сама армія. Його вуса , пожовтілі від тони нікотину, яку перемололи його знедолені легені, смерділи на квартал навколо, і їжачилися при кожному його слові. Мене стошнило від думки, що прапор мусить облизувати ту жовту волосню кожен день.І кидало в холодний піт при одній думці, яка флора і фауна може в них мешкати.
— Што лі — у тьоті Олі!Ти , ти, засранєц, ка мнє, бєггам!- знову верескнув він і мені не залишалося нічого іншого, як підскоком пораненої гарпуном в сраку антилопи погнати до нього.
— Брасай сумку, нах, і пашол убірать лістья , понял , нах?- то було моє перше бойове завдання. Захист Батьківщини треба було почати з граблями в руках.Я покрутив було головою в пошуках місця, куда кинути свої речі, але дістав від прапора підзатильник, і був би заробив ще сочний копняк під сраку, якби не спортивне волейбольне минуле.Крутнувши попою, як моделька на подіумі, я вивернувся з-під блискучої подачі , гідної старіка Бехкема, кинув торбу де — попало, і погнав за інструментом.
— Вот так , нах!- почув я задоволене резюме за спиною.За будинком воєнкомата стояла стара стодола, в якій сидів зашмуляний старшина-сверхсрочник, і ліниво спостерігав за тим, як облізлий пес пробує зловити зубами свій хвіст, наярюючи круги .
— Мєня паслалі лістья убірать, — звернувся я до нього, перериваючи фільм, який він дивився.
— А я прі чьом? Убірай, нах,- видно було, що старшина косить під прапора і повторює його спосіб спілкування.
— Так, граблі дайтє,-попросив я.
— С граблямі каждий смагьот, а ти так папробуй,- сказав він і заржав жовтозубою либою здохлої нутрії.
— Пішов до сраки, — з привітною посмішкою сказав я в надії, що старшина не врубається.
— Посрать -то сході , конєчно!- не відводячи погляду від собаки побажав він мені.
Я закарбував перше армійське правило. Накази можна не виконувати, якщо грамотно від них здризнути. Я зайшов за кут будинку, де від прапорщика ничкувалися ще з десять побритих на сіній туман пацанів . Один, тіпа, бивалий, розказував їм на ходу придумані ним самим історії.
— І майор карочє, бєрьот єво за рага, і хєрачіт кулаком па балдє.
— А тот чьо?- з відкритим, від страху і подиву, ротом, спитався довгий, худезний кореш з прищатим , як у жаби , лицем.
— А тот ржот, карочє, і майора па яйцам кааак засандаліт! Майор падаєт на калєні, а Сєрьога, єво Сєрьога звалі — фуражку снял і в кусти — фігась.
— Вотт дайотт, — вклинився в розмову ше один ,з естонським акцентом. видно карел,бо з абсолютно білими бровами.
— Да, я атвєчяю, а тут патруль падбєгаєт, і етава Сєрьогу за рукі хватать.А он ім — казли, паламайтєсь, а нє то я вас паламаю. І начінаєт раскручівать, как Дон Кіхотов . А ані на руках павіслі, атпустіть баятса.Он падашол і аб столб іх каааак долбаньот — ета цирк, я атвєчяю.
— Так а дє он сєйчас — та?- знов відкрив рот жабо-мордий чахлик.
— В дєзбат упьорлі, лєт на дєсять,- закурюючи сказав бивалий тоном, ніби йому прийшла повістка в ГУЛАГ,-но он абєщал, што всєх найдьот і убйот нах бля.
Всех да аднаво.Майор до сіх пор пісклява разгаваріваєт.Відна маракаси ваабще нахрен патєрял.
Я підсів до них, витягнув сигаретку, і всі, як по команді простягнули руки :
— Закурім, браток? — озвучив загальне бажання бивалий.
— Курі , народ, — простягнув я їм пачку і поняв правило друге: якщо хочеш купляти блок на день — махай сигаретами у всіх на виду.Моя пачка швиденько схудла і жабо-мордий витягнув останню:
— Паслєднюю нє бєрут,- розстроєно сказав він, і Я віддав йому свій бичок, який він жадно смоктанув і скурив разом з фільтром.
— Тєбя куда . брат? — спитав бивалий.
— Нє знаю, а вас?
— Я в Афган хачу, прасітса буду, — гордо сказав він і у всіх почали потіти долоні, і лиця витягнулися, як у коня, який замість вівса — хапанув жменю скловати.
— Распрєдєлять послє абєда абєщалі,- сказав карєл.
— Ти аткуда знаєш? — спитав жабо-мордий.
— Да, слишал, тут капітан адін гаваріл,нах,дєсантнік вродє.
— Хєр он а нє дєсантнік, ти личкі відєл? — презирливо обрубав бивалий.
— Нє, нє відєл. А чьо?
— Да он стройбат , йоптіть. Лопата — друг салдата,- насмішливо крикнув він і чвиркнув слюною через зуби , попадаючи собі на штани.
— А мєня в артілєрію запісалі — уєжжаєм чєрєз два часа,- виступив ще один пацанчик, з дуже клапатими вухами.
— Да, у тя уши артілєрійскіє,- вставив бивалий, прям Суворов, нах!
— Ги-ги , — весь народ заржав , крім, звичайно, клаповухого.
— А я на трі года залєтєл, пацани,- обізвався гарно складений хлопчина десь із-під Кємі,- в морфлот запісалі.
— Нє хєр била на турнікє вісєть, ані туда всєх здарових грєбут, — заявив бивалий, і всі закивали головами.
Мені імпонував той факт, що я не довисівся на турніку до пригодності в морську піхоту, але десь в душі шкодував, що не буду бачити моря ще, як мінімум два роки.
Так ми просиділи з годинку і раптом завив, розколюючи повітря, і шось внизу живота, звук сирени. Вона сповіщала про початок торгів.Тобто офіцери, які приїхали за новобранцями мали вибирати собі поповнення. Вся компанія підвелася на ноги, а бивалий, ще раз чвиркнувши , сказав:
— Ну, чьо , браткі, может услишитє , кагда, пра Шестапалава, Андрюху. Так ет — я!
Всі відправилися в сторону будинку воєнкомату.На вулиці була противна карельська весна.Вона , взагалі ,там дуже коротка. Зима переходить відразу в літо, майже без проміжного періоду.Нам дали , майже, екстерном здати сесію і тепер пів-медичного факультету торчало в воєнкоматі в очікуванні своєї подальшої долі.Я знайшов очима своїх пацанів з курсу і підгріб до них. Хасан був в колі хлопців і шось їм розказував:
— Прівєт Андрюш, — а я праспав, прікінь?- звернувся він, побачивши мене.
— Буде дивно, якщо вони з твоїм діагнозом тебе до дому не відпустять,- привітав я товариша .
— Носовая перегородка, штолі?- наївно спитав він.
— Мозговая перегородка,- уточнив я.
Всі стояли , нервово покусуючи губи, і перебираючи пальцями свої замерзлі шаріки, вміло орудуючи руками в кишенях штанів.
— Міхайлов Стєпан Стєпанич,- рванув голосом тишу воєнний дядько з суворою рєпою,- Курск артілєрія,- оголосив він його призначення.
— Хуйналайнєн Тойво Айвовіч — Архангєльск связь.
— Я — Куйналяйнен,- поправився бритий карел.
— Адін хрен, — Архангєльск , связь,- відрізав дядя воєнний.
— Хамідулін Хасан Абайдиловіч,- через якусь секунду закричав він в юрбу принишклих бритоголових пацанів.
— Абалдуєвіч, йопті нах!
Хасана випхали в плечі на середину, потрісканого від пережитих бід, воєнкоматівського плацу. Він шморгнув плоским, як пательня носом, і сказав:
— Я папрасів би нє кавєркать імя маєво папи!
— Малчать, нах!ШМАС , Вишній Валачьок,- зарубав його амбітні прояви красний камандір.ШМАС — означав школу молодих авіаційних спеціалістів.Чому вони молоді — було зрозумілим, але чому авіаційні — ніхто за два роки так і не розібрався, бо зі ста випускників — 99 — літака до дємбєля так і не бачили.
— Шестапалав Андрєй Мамоновіч,- покликав воєнком після того, як Хасана з виглядом рабині Ізаури поставили на протилежний край плаца, у групку, що формувалася на від"їзд до учєбки.
— Я,-гордо вискочивши вперед на три кроки закричав бивалий, і виперши грудак вперед, майже не роздавив ним офіцера.
— Стройбат, Воркута,- почув він своє призначення.
— Ви чьо, таваріщ камандір, я же в Афган прасілся!
— Лапату на плєчьо і марш!Разгаворчікі, нах!
Весь плац заржав диким істеричним сміхом. Весь імідж бивалого, зароблений тяжким шляхом пропаганди містичних армійських тріллерів,розсипався за секунду. Бідний бивалий з видом розстріляного декабриста пішов в сторону групки воєнних строітєлєй, проігнорувавши свої тельбухи, які залишилися лежати на холодному плацу .
— Кузьменка Андрєй Віктаричь,- розрубав тишу вокал того ж оратора .
— Я!- відізвався я і подумав, чи добре я зробив, що сів зранку на той тролейбус.Маса моїх колєгів пісяли і какали під себе в лікарнях, і успішно відмазувалася від священного обов"язку. Пісяти під себе я вмів, але давно, бо останній раз робив то ще в садіку.А вчитися наново не хотів, бо , кажуть, можна привикнути, і тому з легкістю сам договорився із собою, і зробив крок уперед.
— ШМАС — Вишній Валачьок,- гаркнув камандор, і я потеліпався в бік тієї ж групки, де був Хасан.
Нас було чоловік з тридцять, двадцять, з яких, становили мої однокурсники. Своя кантора — то все легше, ніж чужі.Хасан відразу почувся у своїй тарілці, і заступив у роль бивалого в колі тих, що його не знали.
— Ребят, я вам скажу , павєзво нам,- почав він свою нескінченну пєснь татарського кочового бандуриста.- І с павашутам папвигаєм,- не виговорюючи "Л" і "Р" — він видавався напрочуд покладистим,- і в іствєбітєлях палєтаєм. Может даже на авіаносєц пападьом!Мой папа васказивав, што вучших із ШМАСА забівают в дєсантуву.
— Хасан, тєбя развє што чучалом пасадят на караблє, чтоб амєріканци баялісь!-з-за хасанової спини з"явився Льоша Давидов, який вчився з нами на курсі .Довжелезний ленінградський козак, з побритою головою, він виглядав, як згорівший сірничок , одягнутий в спортивну форму.
— Льоша , я вєдь магу абідєцца, і дать тєбє па мовдє!- ображено відповів Хасан і закусивши нижню губу , став подібний на бобра.
— Пвідувашний, — продовжував полемізувати татарський друг,- пасмотвім, как із тєбя сєвжанти дувь тваю павибівают.
Всіх новобранців розвели по окремих казармах для очікування своєї відправки. Ми попали в великий обшарпаний зал, з двохярусними нарами під стінами.
— Во. бля, нє думал, шо в зонє спать буду,- озвався голос з толпи, яка ввалилася всередину і нагадувала скоріше полонених німців, ніж бравих підтягнутих вояків радянської армії.яких щонеділі показували в програмі"Служу Савєцкаму Саюзу".
Нари в ширину мали метрів з десять. На них з успіхом можна б було знімати порно-шедеври , але тут були присутні виключно мужчини, в той час жанр хлопці з хлопцями не набув ще потрібного апофеозу. тому інакшого застосування, як просто валятися на них — ніхто не винайшов.Конструктор нарів видумав їх так, що довше десяти хвилин ти лежати на них не міг з причини болі в спині і втрати тактильної чутливості на нижніх кінцівках. Руки також починали відніматися десь на п"ятнадцятій хвилині відпочинку.Ти вже готовий був видати державну таємницю, але так як сам її не знав — цілеспрямованіше було самому з них встати і більше не мучитися. Тут же хтось інший займав вакантну посаду на нарах і через пару хвилин злізав з численими пролежнями і паралізованими ногами вниз — в пошуках — яку — таку херню ще би поваляти. Армія починалася з завидною швидкістю розгортання подій. До кінця дня я зробив АЖ !дві справи — уникнув прибирання листя і повалявся на нарах. Зараз я стояв на порозі виконання третьої, стоячи в довжелезній черзі в одну-єдину туалетну кабінку, де можна було скинути назбиране за останню добу на волі. Пісуарів була величезна маса, а от сидячий апарат — чомусь — тільки один.Хлопці стояли в вимушених позах, гамуючи сили природи, які рвалися назовні. Хтось присів таким чином, щоби п"ятка виконувала роль заглушки злощасного отвору, з якого розплавлена магма щосекунди могла ринути під штани.Хтось притиснувся до дверей, дверна ручка яких, також в деякій мірі допомагала вирішити цю проблему.З кабінки долітали звуки камчатських гейзерів, виштовхуючих гарячий шоколад з недрів землі, сніжних альпійських лавин, змітаючих все живе на своєму шляху і просто звуки гамняшки, яка булькаючи — пірнає у воду.Романтичний настрій підтримувався ще й відповідними запахами, які заповнили вщент забитий людьми коридор, і прилягаючі до нього приміщення. Кожен з присутніх нещасних в черзі навіть не збирався, хоча б на секунду її покинути, бо в противному випадку ти мусів , повертаючись з перекуру, знову замикати довжелезний людський ланцюг.Мій власний шланг також тріскався від розпираючих його мас повидла, яке зібралося там від часів правлення Карла ХІІ. Ніколи в житті я так гостро не відчував важливість цієї проблеми, як зараз, у воєнкоматівському толчку.
— Рєбята, єслі ви мєня нє прапустітє, я абасрусь сам і вас абасру!- закричав якийсь легінь у хвості нашого параду.
— Слізивать будєш,- відповів здоровий боксер Ігарьок, навіть не повертаючи голови в бік голосу.
— Значіт нє пустітє, ну і ладна…- піжончик побіг на вулицю з явною ціллю зробити купу десь в корчах на території.Черга рухалася повільно і кожен з нас мав час подумати, або пригадати в лице все своє генеалогічне дерево. Я не був винятком і в моїй пам"яті також невидимі руки перебирали запилені відеокасети з документальними фільмами за скромної участі моїх предків.І тільки я згадав про Хасана,а я завжди про нього згадував, коли хотів в туалет, — моментально на екрані просмотрової кімнати десь там — всередині черепа — пішла стрічка про наші будні в колгоспі в селі Іхала на кордоні з фінами.Я здурив бідного татарина, а я дурив його постійно, бо він надавався на то, щоб його хтось дурив. Я показав йому переговорний пристрій, який був прикріплений до сосни в вузесенькій посадці, на випадок, якщо хтось з місцевого населення зауважить порушника кордону — щоби відразу повідомити на заставу.Апарат був представлений мною, як телефонний переговорний пункт для периферійних районів.Хасан зробив вигляд, що не дуже повірив, але він повірив, і то дуже. Тільки ми повернулися на поле, бо в посадку ми бігали, щоби не заміновувати власну територію, на якій збирали картоплю, Хасан підтюпцем побіг назад. Я швиденько зібрав групу охочих порадіти з чужої біди, благо таких на медичному факультеті було досить , і ми відправилися вслід за ним. Татарський связной зробив все, як я сказав: натиснувши на кнопку мікрофона, він дочекався відповіді і сказав:
— Альо, с вамі гававіт Хамідулін Хасан.Ви што-та нє понялі , я — нє Хам , фамілія у мєня такая — Хамідулін. Я хатєв би заказать пєвєгавови с Лєнінгвадам. Какая вазніца — кто там дома — я с адінакавай вадастью пагававю с любим — кто твубку вазьмьот.